Кожного разу, почувши словосполучення «старослов’янська мова», людина уявляє щось занадто давнє та давно забуте. Пережиток минулого.
І для таких переконань, безперечно, є всі підстави. Адже, старослов’янську мову (словѣ́ньскъ ѩзы́къ) вже давно належить до переліку «мертвих» мов. Чому так сталось і наскільки важливо розібратись в історії цієї загадкової мови – ось, що потрібно з’ясувати.
Історія відносить читачів в дев’яте століття нашої ери, в слов’янське князівство Моравія, яке тільки прийняло християнство. Як і будь-яка доленосна подія, це ознаменувалось новою епохою розвитку регіону. Проте, вона ж і принесла нагальну проблему у виді відсутності богослужбових книг і проповідей на зрозумілій, для населення, мові, яка у свою чергу, з’явилася у зв’язку з відсутністю писемності на цих землях. Тоді князь Ростислав звернувся до візантійського імператора з проханням надати проповідників нової віри для Великої Моравії, в склад якої входили землі теперішніх Словаччини, Угорщини, Чехії та частини України з малою Польщею.
З цією важливою місією були відправлені Константинопольським імператором Михаїл вчені Кирило та його старший брат Мефодій – уродженці Греції, міста відомого в наші дні як Салоніки, де значну частину населення складали саме слов’яни. До того ж, територія Південних слов’ян межувала з Візантією та Кирило мав багато знайомих вихідців з цих земель, це означає, що їх мову він вільно розумів. Моравська держава, у свою чергу, відносилась до регіону західних слов’ян, розташованих трохи далі від візантійських кордонів.
Так, початковою місією братів було створення абетки. Існує декілька теорій про те, яка саме з двох наявних старослов’янських абеток була створена раніше, цими грецькими мудрецями: глаголиця чи кирилиця?
Більшість схиляється до думки, що першим розробленим братами варіантом стала саме глаголиця – абетка, створена на основі давньогрецьких та давньоєврейських символів з великою кількістю архаїзмів, яка разом з мовою південних слов’ян (болгаро-македонським діалектом) і лягла в основу писемної старослов’янської мови. На основі цієї абетки Мефодій зробив ряд найперших перекладів богослужбових книг на слов’янський з грецького, принісши в слов’янську мову низку запозичень з грецької, таких як: ікона, просвітництво, рай та пекло, ангел. Саме глаголиця стала основою ранніх текстів старослов’янською мовою, однак, в результаті не змогла прижитись через свою важку структуру. З другої спроби, через майже чи 40 років після глаголиці, чи вже через 200 років (численні джерела дотримуються різних думок), була створена слов’янська абетка «кирилиця» з більш зрозумілим для сучасної людини набором букв.
Починаючи з 863 року слов’яни отримали можливість писати та читати власною мовою. Саме так була народжена перша слов’янська літературна мова, створення якої нерозривно пов’язують з утвердженням та поширенням християнства на всіх слов’янських землях. В загальному, сім слов’янських народів того часу прийняли старослов’янську як літературну мову.
Через головування римської церкви в самій Моравії, разом з Чехією, старослов’янська мова не змогла прижитись на своїй історичній батьківщині, але стала літературною мовою для інших слов’ян, яка прийняли християнство від Візантії. До їх відносяться болгари, серби та східні слов’яни. Після смерті свого наставника Мефодія в 869 році, його учні змушені були переселитись на землі сучасної Болгарії й взяти заступництво місцевого царя. Це переселення і знаменує початок розповсюдження в цьому регіоні слов’янської грамоти.
На землях Київської Русі старослов’янська з’явилась разом з Хрещенням і богослужбовими книгами, перекладеними Мефодієм і його послідовниками. Таким чином ця мова розповсюдилась на землях східних слов’ян – одночасно з християнською вірою. А оскільки цією мовою проводили богослужіння, вона стала фундаментом для «церковнослов’янської», і дожила в такому вигляді до наших днів.
З поступовим поширенням її на російських землях, нова мова стала все частіше використовувати для написання різноманітних літописів та інших документів, не зважаючи на її значну відмінність з розмовною мовою місцевого населення. Виникла наступна ситуація: старослов’янська, яка використовувалась лише для письма, змінювалася вкрай повільно. В той час, коли розмовна мова вбирала в себе нові тенденції. І ситуація склалась таким чином, що люди розмовляли давньоруською, а вся писемність і книги були старослов’янською. Це факт розвінчує міф, про те, що давньоруська тотожна старослов’янській мові.
З часом і ходом історії, давньоруська мова розпалася на російську, українську та білоруську мови. В той час, коли старослов’янська лишалась незмінною, однак зі збігом обставин, вже в кінці десятого століття вона була визнана «мертвою» мовою, якою ніхто не розмовляє та не пише. Однак, вона прямо вплинула на формування всіх трьох новосформованих мови та всі елементи старослов’янської до сьогодні вважаються запозиченими й називаються «старослов’янізмами». Такі слова дуже міцно закріпилися в нашій мові. Настільки, що їх навіть важко розпізнати в повсякденній розмові.
До прикладу, такі слова як: одяг, полон, шолом, робота, небо і солодкий. Всі вони, насправді, є споконвічно старослов’янськими словами. Окрім цього, більшість таких слів відрізняються урочистістю та книжністю. Храм, очі, наперсток, роздирання, благодійність, чеснота – всі ці слова прийшли в нашу мову зі старослов’янської.
Якщо ж говорити про літературні пам’ятки дев’ятого століття, створених Кирилом та Мефодієм та їх учнями старослов’янською мовою, то такі, на жаль, не дійшли до наших днів. Найбільш давнім вважається «Київський Міссал», який датується десяти століттям, і написаний імовірно в регіоні Моравії. Загалом, подібних споконвічно старослов’янських літературних пам’яток налічується всього 16.
В сучасному світі для прихильників історії, архаїзмів і лінгвістів була створена Вікіпедія старослов’янською мовою, яка налічує 700 статей і 19 000 учасників.